![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ledi_dianaа что там ваша Дарья Донцова!
Какая прелесть в древних детективах...
Отож, Степан склав петицію на ім’я полтавського полковника – пречудовий зразок тодішнього офіційного стилю.
“Мосьціпане, полковнику полтавський, мой веле ласкавий пане і найласкавіший добродію!
Хочай вже явне грішником через ісконі вселукавого і во міру дійствуючого врага диявола, як видите, став я, однак, на Бога маючи надію, і вашої милости, пана і добродія мого, не одчаюваюся ласки, а паче Божої, котрий прийшов в мир не призвати праведних, а грішних на покаяніє. Так і я, міючи уфность в Бозі, велце покорно кланяючись, прошу слезно вашої, добродія, милости, аби і мене, недостойного, і паче всіх окаянного грішника, вислухавши мого доводу, яким початком стався скуток гріха, помиловано».
За твердженням Степана, справа виглядала так. З Вуцькою Шабалдихою і її матір’ю він давно був знайомий і часто відвідував їх дім, особливо коли чоловіка Вуцьки не було дома. І от минулої зими, напередодні празника святителя Николая, він зустрів Вуцьку біля братського дому, куди саме привіз мед. Вуцька «йшла невідомо куди», однак, зустрівши приятеля, зупинилася і попрохала в нього таляр начебто собі на кошулю. Тоді він негайно пішов до корчми шинкарки Литовчихи, якій також постачав мед, і наказав відрахувати собі таляр грошей (напевно, в рахунок плати за мед). При цьому присутня була його дружина Киліяна і писар городовий, вони всі разом розважалися за медом і горілкою (якщо в когось ще лишилися ілюзії про суворе і спартанське життя в 17-у столітті, то постараюся їх розвіяти). Жінка спитала, нащо йому гроші, він відповів: «Що тобі до того? Тобі того не треба питати» і пішов з Вуцькою до неї додому (чоловік, як звичайно, був десь у дорозі). Забравши гроші, Вуцька зняла у нього з пальця золотий перстень з печаткою – сигнет, а він натомість зняв у неї з шиї коралове намисто. Не обійшлося й без гріха.
У всьому цьому Степан зізнався дружині Киліяні («Оце ж Киліяна я й князь, та вже персня нема – оддав Шабалдисі»), вона ж вкрай розгнівалася і вислала свою приятельку, шинкарку Литовчиху, відібрати у Вуцьки перстень і гроші
http://tin-tina.livejournal.com/106131.html
http://tin-tina.livejournal.com/181445.html
Какая прелесть в древних детективах...
Отож, Степан склав петицію на ім’я полтавського полковника – пречудовий зразок тодішнього офіційного стилю.
“Мосьціпане, полковнику полтавський, мой веле ласкавий пане і найласкавіший добродію!
Хочай вже явне грішником через ісконі вселукавого і во міру дійствуючого врага диявола, як видите, став я, однак, на Бога маючи надію, і вашої милости, пана і добродія мого, не одчаюваюся ласки, а паче Божої, котрий прийшов в мир не призвати праведних, а грішних на покаяніє. Так і я, міючи уфность в Бозі, велце покорно кланяючись, прошу слезно вашої, добродія, милости, аби і мене, недостойного, і паче всіх окаянного грішника, вислухавши мого доводу, яким початком стався скуток гріха, помиловано».
За твердженням Степана, справа виглядала так. З Вуцькою Шабалдихою і її матір’ю він давно був знайомий і часто відвідував їх дім, особливо коли чоловіка Вуцьки не було дома. І от минулої зими, напередодні празника святителя Николая, він зустрів Вуцьку біля братського дому, куди саме привіз мед. Вуцька «йшла невідомо куди», однак, зустрівши приятеля, зупинилася і попрохала в нього таляр начебто собі на кошулю. Тоді він негайно пішов до корчми шинкарки Литовчихи, якій також постачав мед, і наказав відрахувати собі таляр грошей (напевно, в рахунок плати за мед). При цьому присутня була його дружина Киліяна і писар городовий, вони всі разом розважалися за медом і горілкою (якщо в когось ще лишилися ілюзії про суворе і спартанське життя в 17-у столітті, то постараюся їх розвіяти). Жінка спитала, нащо йому гроші, він відповів: «Що тобі до того? Тобі того не треба питати» і пішов з Вуцькою до неї додому (чоловік, як звичайно, був десь у дорозі). Забравши гроші, Вуцька зняла у нього з пальця золотий перстень з печаткою – сигнет, а він натомість зняв у неї з шиї коралове намисто. Не обійшлося й без гріха.
У всьому цьому Степан зізнався дружині Киліяні («Оце ж Киліяна я й князь, та вже персня нема – оддав Шабалдисі»), вона ж вкрай розгнівалася і вислала свою приятельку, шинкарку Литовчиху, відібрати у Вуцьки перстень і гроші
http://tin-tina.livejournal.com/106131.html
http://tin-tina.livejournal.com/181445.html
