ledi_diana

И что не вошло - в сообществе http://ua.livejournal.com/
где весь день сегодня ведём мы с читателями эту тему.
Прочтите. Есть пронзительные посты.



Голодомор. 1932-33. 80 летие
Ничто не может оправдать доведение европейского народа до каннибализма в 20 веке
http://prof-eug.livejournal.com/293963.html

И только однажды, когда я, придя на смену с очередной гулянки, заявил, что мне надо срочно в буфет потому, что "умираю от голода", он вышел из себя. "Ты знаешь что такое голод" - кричал он - "голод, это когда человек перестаёт быть человеком, голод, это когда человек не может ни о чём кроме еды думать, голод это когда мать не даст своему ребёнку поесть. Она себя в первую очередь накормит. Вот что такое голод! Никогда больше так не говори." Это было сказано на одном дыхании и с такой страстью, что я действительно никогда больше такого не говорил.
http://marko19511.livejournal.com/731980.html

( Read more... )

Завтра вечером - свечи в окнах.
Это красиво.
И это страшно.

Это страшно красиво - ехать по городу, и видеть свечи в окнах.
В первый раз ставить свечу трудно, как всё, что в первый раз - но иначе никак.
Для тех, кто понимает и помнит.

... они не понимают.
И это хорошо. Мне радостно, что в них нет этого. Им не рассказывали это в детстве обязательной страшной сказкой на ночь.
За их плечами нет этого бесконечного кладбища - дядьев, тёть, бабушек и дедушек - у которых не получилось стать дядьями и тётями, бабушками и дедушками.
Им не дали пожить.
У каждого есть за плечами кладбище своего рода - но такое массовое, наверное, есть только у евреев.
евреи тоже ставят свечи в окнах, я слышала...

Это для своих.
Чтобы не заблудились, пришли к своим, давно уже ставшим старыми по сравнению с теми неслучившимися тётями и дядьями, которые умерли детьми однажды. Когда смерть была хозяйкой в доме, за порогом, на улице, за селом, за городом...

... мы понимаем.
Они не поймут.
И это, наверное, хорошо. Им легче жить.
Нам труднее. На наших плечах тяжесть миллионов жизней, которые не случились.

Когда они в очередной раз начнут кричать, что у них было то же самое - спросите их о дне, когда зажигают свечи.
О единственном дне, когда свои мёртвые идут к своим живым.

Потому что там, где были миллионы наглых, быстрых и массовых смертей СВОИХ - там обязательно будут свечи в окнах.
В один день в году.
И это логично.

Это обязательная часть похожих, в принципе, человеческих культурных традиций - свет в окне есть сигнал своим.
Не заблудись.
Мы здесь, мы помним.

Где свечи тех, кто кричит о своих миллионах умерших нагло, массово и ни за что? - их нет.
Наши свечи - в окнах.
Наша память - в огнях свечей.
Их память где? - её нет. А так не бывает, чтобы массовые смерти были, а памяти не сохранилось.
Значит, и не было такого - быстро, нагло, массово, и ни за что.

Как им объяснять? - только наглядно. Иначе понять невозможно.
Но наглядно - жестоко. Поголодай недели две, тогда поймёшь.
Неееет... Не поймёшь. Не всё так просто, погоди.
Чтобы понять до конца - надо поголодать с детьми совместно, со своими кровными детьми, с грудными опять же.
Со стариками.
С беременной женой.
Как желать людям этой наглядности?
Нельзя желать такое, даже для понимания.
Поэтому я рада, что они не понимают.
Не дай Бог вам такого - непонимающие.
Не дай Бог...

На большой перемене Сапожников завтрак достал - два куска булки, а внутри яичница, белые лохмотья. Шишкин сказал:
- Ну-ка дай.
- На, - сказал Сапожников и отдал завтрак. Ну, все сразу поняли - телок. Шишкин откусил, пожевал и сказал:
- Без масла сухо.
И через весь класс шарах бутерброд, об стенку возле классной доски. Все смотрят. Сапожников пошел за бутербродом, нагнулся, а ему пенделя. Но он все же на ногах устоял, бутерброд поднял, яичницу, обкусанную шишкинскими зубами, двумя пальцами взял, в фанерный ящик - урну выкинул, а, хлеб сложил и к Шишкину вернулся.
- Попроси, прощенья, - сказал Сапожников.
Все смотрят.
- Я? - спросил Шишкин.
- Ты.
Шишкин ему еще пенделя. Учитель в класс входит:
- В чем дело? Все по местам.

( Read more... )

Львівське обласне та міське управління освіти отримали від Міністерства освіти й науки, молоді та спорту листа, яким їм фактично заборонили використовувати два львівські посібники з історії – для 5-х та 11-х класів

Якщо ж ці посібники й далі лежатимуть на учнівських партах, директори навчальних закладів нестимуть персональну відповідальність за такі порушення, йдеться у листі. Використовувати ці книжки можна, лише якщо вони матимуть гриф Міністерства освіти. Міські ж посадовці пояснюють: це додаткова література, нею можна користуватися.

Історики припускають, що львівські підручники не сподобалися міністрові Табачнику через їх проукраїнський зміст. Адже на цих сторінках немає «білих плям», які були у міністерській книжці. Ідеться про Голодомор, УПА, український визвольний рух, Помаранчеву революцію та події сучасної України, такі як прийняття «мовного закону».

http://www.032.ua/article/209660

Письмо такое есть. Только что о нём рассказала КИЕВСКИЙ преподаватель -

- ЗАПРЕЩАЕТСЯ ГОВОРИТЬ НА УРОКАХ И ЛЕКЦИЯХ О ГОЛОДОМОРЕ И УПА - ПОД СТРАХОМ УВОЛЬНЕНИЯ


Кто-то видел этот циркуляр?

ну, вот так чтобы - чёрным по белому.
Запрещается.
Не было ни Голодомора, ни УПА.
Под страхом увольнения.

Ребята, есть дело.

Ребята, вы видели, как к нам набежали возмущенные и истеричные совки головного мозга, на 700 комментов набежали, у меня рука бойца колоть устала, раскрывая комменты о ссылках и репостах.
Там в основном истерика, как и предполагалось.

http://diana-ledi.livejournal.com/969952.html

Но там встречаются и думающие люди, которые, как я поняла, ПРОСТО НЕ ЗНАЮТ

они просто не в курсе, как это было.
Некоторые просят ссылок на документы, статьи, цифры.
И я бы села плотненько, подняла бы архивы свои и не свои, но я не могу.
Вы все знаете, чем я сейчас занимаюсь, мне тупо не до этого, у меня фестиваль раздувает пары.
И вообще уже не хочется полемизировать - неполезно полемизировать со стеной.
Но там встречаются и думающие люди - повторяю...

Тогда я прошу вас.

Я прошу вас поднять архивы свои и не свои - И ДАТЬ ИМ ЭТИХ ДОКУМЕНТОВ.
Просто. Без срача и без обращения внимания на голых троллей.
В режиме - коммент-ссылка
Я буду брать ссылки и помещать в тело поста. Это я успею.

Сделаем эту работу, прошу вас. Сегодня 14-е ноября.
Это будет добрая работа к годовщине Голодомора - последним выходным ноября.
Она таки нужна в первую очередь для нас.

Я начинаю запев статьёй Палия. Хотела её перевести для наших российских друзей, которые так много любят кричать о нашей славянской идентичности, практически общности корней и языка, но, как известно - в упор перестают понимать украинский, когда им дают под нос документы.
Я бы хотела перевести быстро, сейчас хорошие переводчики, там дело нескольких секунд. Но решила - а с какой стати?
Сейчас хорошие переводчики, там дело нескольких секунд, рука не отсохнет, стало быть - флаг им в руки.

Что в переводе с древнеславянского означает, как известно:

ИЩУЩИЙ ДА ОБРЯЩЕТ


Ніхто із захисників СРСР не може пояснити, чому цілі області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР в 1932-33 роках були оточені військовими загонами, які не випускали з цих регіонів та з України населення до інших регіонів СРСР, а також із сіл і містечок у великі міста України. Цьому є маса архівних доказів та показів досі живих свідків.

Ніхто не здатен пояснити, чому іншим регіоном, крім України, де в 1932-33 роках було застосовано збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення.

http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2005/11/25/4394402/

( Read more... )

Завтра кто хочет - пойдет на площади.
Кто решится - зажжет свечу в окне.
У кого остались вопросы - будет опять со слюной во рте кричать, доказывая

НЕ БЫЛО ВАШЕГО ГОЛОДОМОРА!!!

Было. Знают с детства украинцы. Те, кто слушать умел мам. Те, кто умеют слушать - бабушек. Было - не с таким ужасом Великую Отечественную вспоминает Украина, с каким - голод тридцатых.

Я выставляла этот материал в своем жж. Тогда меня читало меньше людей.
Я выставлю опять, хорошо? Он на украинском языке, но россияне, вы уж напрягитесь - хорошо? Есть такие материалы, которые не стоит переводить.
Я искала - куда бы его предложить напечатать. Но то ли вяло искала, то ли формата испугалась - это не статья, а так, эссе.
Ну, выставлю в жж - хорошо?
Я не прячу под кат. Сознательно. Извините.




Він з Криму. Я із Запоріжжя. Він симпатизує біло-блакитним. Я – помаранчевим. Сьогодні ж ані слова про політику. Ми так давно не бачились! Я гордо показую йому рідне місто, воно подобається йому. А останнім акордом, після Хортиці й Дніпрогесу, після фотографування на тлі індустріальних пейзажів (екзотика – різнокольоровий дим заводських труб) – то звісно, наше пиво. Найсмачніше у світі пиво рідного міста.

А там, де пиво, вже й політика. А ні – політиці, то перейдемо до питань історії. Слово, кинуте мною – Голодомор. Він каже раптом – брехня! Люди, що сидять за сусідніми столиками, починають прислухатися...

... Про що розповісти тобі, хлопчик з Криму? Давай, я розповім про те, що чула не раз від бабусь своїх, тіток, від мами з татом. Я – пізнє дитя своїх батьків. Батьки мої те двадцяте сторіччя на своїх плечах пронесли. З чого почати? З рецепту затірки, може?

Затірка робиться так: вариться борошно, розведене водою. Багато води, трохи борошна. Потім – кілька крапель олії. Якщо є олія... А ні – то й ні.

А якщо узяти трохи борошна, додати висівок та вимісити тісто, то вийде хліб. Чи щось дуже схоже на хліб.

А з гілочок вишні та малини – добрий чай. З лободи можна зварити щось схоже на суп. А якщо узяти в руки гірчак, довго крутити між долонями, говорячи: «Гірчак-молочай... (як же там далі? Забула), то можна потім їсти той гірчак. Без приговорок можна їсти таку траву – «козельку». А як усі ці трави, та ще кропиву, кінський щавель степовий, листя кульбаби – то стільки страв можна зробити! Жаль, недовго. Кілька днів по весні.

Чому я це знаю? Я, що крутила носом у дитинстві на ковбасу та м’ясо, вимагаючи чогось особливо смачненького. Ти теж капризував за столом, наше дитинство припало майже на одні роки. Моє – у Запоріжжі, твоє – в Криму. Чому не знаєш ти таких рецептів? Невже бабуся не розповідала? Чи ти погано слухав, гасаючи вже подумки на велосипеді, та у футбол із хлопцями. Я теж стрибала у вікно, почувши заклик: «Грати у войнушку!», мої коліна теж не заживали після велосипедних змагань з братами наперегонки. Чому ж і я, й мої брати знають страшні рецепти та історії голодних років?

Я мовчу. Мовчать запорожці за сусідніми столами. Ми слухаємо, як ти кричиш: «Не було Голодомору! Усе придумано і цифри підтасовані! Не було у Криму, то і у вас не було!»

... Розповісти тобі про мого діда, першого комсомольця на селі – і першого ж голову найпершого колгоспу? Коли вже стало зрозуміло, що насувається голод – ось слухай, що він зробив! Він зачинився якось увечері з агрономом і довго щось там рахував. Вирахували, що озимі, посіяні рідше – то є вихід. Ніхто цього не помітить, а лишок посівного зерна допоможе людям пережити зиму. Так і зробили. Лишок не роздали по хатам, як того чекали люди. Бо знав мій дід, що не кожна мати відірве від себе шматок хліба та віддасть дітям. Інша й від дітей приховає – знав це мій мудрий дід.

І придумав він ідальню, де кожна людина з села мала право на усього одну в день миску тієї затірки, у якій плавали краплі олії, а іноді – кілька шкваринок. Та на один в день окраєць хліба з полови – чорного хліба голодного року. Але завдяки тій їдальні, жодна людина у селі не померла тої зими. Вдумайся – жодна! Коли вимирали села навкруги, у нашому селі – ніхто! Пухли від голоду, так, але не помирали. І кожного дня робив мій дід об’їзд села на «бєдці», заходив до кожної хати, перевіряючи – живі, протримаються, чи треба вже рятувати? Найслабшим видавався мішечок «додаткового раціону». Інші казали: «Їдь далі, Андрійовичу. Ще тримаємось» Слухаючи ці розповіді, не вірила я, що так казали люди. «Казали» - відповідала бабуся. – «Бо знали, що найголоднішою була у той час сім’я голови. Я й діти попухли тоді найбільше».

А навесні хтось із врятованих дідом односельців на діда й написав донос – за проріджені озимі. Так уперше дід пішов до Сибіру. Чи знав, що цим усе закінчиться? Звісно.

А може, розповісти про діда другого? Той був куркуль та багатій. Дивом врятувався від репресій, бо вчасно віддав сам добро своє у колгосп і швиденько встав до лав Комуністичної партії. Коли ж почалася найстрашніша зима тридцятих, покинув сім’ю і поїхав до родичів на багаті хутори. Бабуся ж, обсаджена купою голодних дітей, була засуджена «за колосок», як тоді казали. За зерно у кишені, що на дорозі зібрала. П’ятеро дітей лишились самі. Молодшій чотири роки, старшій шістнадцять. Тітки рідні не покинули, прийшли й забрали ... старших двох до себе. Бо ці вже великі, зможуть працювати по господарству. «А молодші?» - з жахом питала я. «Молодших покинули – бо у тіток самих по лавках малі діти» - спокійно пояснювали мені. О, часи, о, люди!..

Мій тато (12 років) усю зиму годував тоді братика й сестричку (4 і 6 років). Чим? Слухай: мерзлими овочами, що дивом знаходив на городах, котами, які спочатку довірливо йшли на руки, окрайчиками хліба, що заробляв чи просив у людей. А ближче до весни, коли вже не було й тієї «їжі», знайшов у хаті схованку. Мій дід лихий, безжальний, але закоханий в агрономію, сховав запас сортового насіння. Варили, їли – завдяки тому вижили. Коли доварювали останнє, у хату вступив дід. Бив дітей смертним боєм, особливого старшого, тата мого. Біг тато скалічений до станції, скочив у товарняк – до Ташкенту. Так мріяв, як тисячі дітей того часу...

... Чому ми слухаємо мовчки, коли ти захоплено розповідаєш про світлі радянські часи ? Я ковтаю образу – ти говориш, що репресовані дійсно були ворогами народу. Голодуючі – були поганими господарями. Мовчать і слухають вусаті робітники Автозазу, Дніпрогесу, Запоріжсталі. Жителі міста, яке на 80% складається з вихідців із села. А села ж – нонсенс! – вимирали тоді нарівні з містами.

Ми не мовчали - не втримались ми. Я розповідала тобі пам’ять поколінь – свою? Мамину? Бабусину?

Земляки забули про пиво. Сідали до нашого столу, гупали шкарубкими долонями – тримайся, мовляв! І розказували тобі пам’ять своїх батьків... Вуйко зі Львівщини розповідав, як збирала Західна Україна ешелони з хлібом для голодуючих українців східних. І як палили ті ешелони радянські прикордонники – такий був наказ.

Ти не повірив жодному слову. Чому?



... За 500 днів (з квітня 1932 по листопад 1933 років) в Україні загинуло від голоду близько 10 мільйонів людей. Навесні 1933 року кожної хвилини помирало 17 чоловік, а кожного дня – 25 тисяч...

... Найбільше постраждали сучасні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Житомирська і Київська області. Тут смертність перевищувала середній рівень у 8-9 разів...

... Конгрес Сполучених Штатів Америки назвав голод в Україні Геноцидом. У листопаді 1989 року комісія Дж. Сандберга заявила, що причиною масового голодування в Україні були надмірні хлібозаготівлі, примусова колективізація, розкуркулення і бажання уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму»...



Крім офіційних даних, є ще пам’ять народу. Живі ще ті, хто був тоді дітьми. Прислухайтесь до їхнії споминів:

«Віра померла після голодного року. Слаба була, худа дистрофічно... А тут пневмонія. Не пережила.»

«Ноги не влізали в калоші, так розпухали.»

«Костя пропав після зими голодного року. Втік до Ташкенту, а повернувся через п’ятнадцять років. Якраз вже й мама своє відсиділа, то впізнала його.»

«Котів, собак тоді поїли...»

«А мама просила – спіть, діти. Коли спиш, їсти не так хочеться...»



То не було Голодомору?..

Вот оно, в чем дело...
Внимание - я начинаю понимать! Дело в воспитании.
Внимание - дальше ни слова о том, КАКОЙ из стилей воспитания плохой, а какой хороший. (Дурацкие определения! Не так ли?)
Для себя я вывела этот вопрос, как "ВОПРОС КОЛЫБЕЛЬНОЙ". Ибо одно из определений национальности - родной язык. Тот, на котором до сих пор говоришь с мамой, когда приезжаешь домой. Нет?
Есть семьи, где внуки слушают рассказы бабушек. Записывают их на ленту и цифру. Обдумывают.
Есть другие - где внуки не всегда знают отчество бабушек и девичьи же их фамилии (эт важно, как ни странно).
Я засыпала под колыбельные на украИнском языке и вопрос моего национального самозознания однозначен. Я знала многое из рассказов предков - ровесников страшного 20-го века. Информация из первых рук - важна, но тем не менее однобока. И только любопытство (а как другие думают? а как они воспринимали?) могут сдвинуть несколько такую однобокость. Ибо другие думают по разному. Итак - с одной стороны четкое ощущение своей национальности+любовь к СВОЕЙ нации(с молоком матери, а как же иначе!)+любопытство, заставляющее рыться в архивах и брать интервью у носителей разных мнений.
С другой стороны - ощущение себя в некотором роде космополитом. Нам плевать на границы, вопросы национальностей и вообще все люди хорошие (ох, далеко не все - да ладно...).
Одни оглядываются назад и проводят параллели. Ищут причины и следствия. Другие смотрят вперед. Оглядываться некуда. Нет информации из первых рук.
Как сказала с придыханием Кетрин Кин когда-то Штирлицу:
"Без прошлого нет будущего!" Так ли?..

Даю свой "Голодомор". Даю не поднятия темы ради, а  подтверждению "вопроса колыбельной" для...